– Народився 25 листопада 1971 року у Полтаві.

– Дебютував за збірну – 28 жовтня 1992 року в матчі проти Білорусі (1:1).

– Зіграв 14 матчів за збірну України.


Людині даються тільки ті випробування, які вона здатна витримати. Цю фразу можна застосувати до Ольги Василівни Похлєбаєвої, яка протягом 23 років веде відчайдушну боротьбу за здоров’я свого сина, – пише Збірна24.

Читайте також "Забуті імена". Синьо-жовтий росіянин: вчив мову, був кумиром у Тернополі, вражав харизмою

Старт

Похлєбаєв стрімко увірвався у футбол. Зараз розумієш – він ніби поспішав жити і займатися улюбленою справою. У 7-річному віці записався на футбол і з перших тренувань демонстрував успіхи. Далі було золото Чемпіонату Європи у складі юнацької збірної СРСР, дебют за чемпіонський Дніпро у 16 і виклик до збірної України у 20-річному віці. А ще чемпіонство з Динамо, багато голів, класних матчів та інших локальних перемог. У 90-х Похлєбаєву належав статус одного з найкращих півзахисників країни.

Усіх цих успіхів, як і майбутньої трагедії, могло не бути. Здається, Ольга Василівна дотепер не може пробачити собі і картає за те, що відпустила Женю у Дніпропетровський спортінтернат. До речі, туди хлопця взяли без жодного перегляду.

"Я дуже не хотіла відпускати сина з рідної Полтави. Тренер з місцевого інтернату приїхав до мене на роботу. Я плакала від розпачу, а разом зі мною плакав і Женя – просив, щоб я погодилася. Звичайно, я казала йому про те, що він колись виросте, матиме своїх дітей і зрозуміє, що я тоді пережила. Знаєте, мабуть, моя душа відчувала щось лихе", – каже Ольга Василівна.

Трагедія

11 серпня 1997 року у матчі 4 туру Першої ліги київське Динамо-2 гостювало у Ровеньках на Луганщині. Столична команда здобула рядові три пункти в поєдинку з місцевою Авангард-Індустрією, а один із трьох "сухих" голів у ворота суперника записав до активу Євген Похлєбаєв.

"Женя переніс операцію на пахових кільцях і проходив процес відновлення у складі другої команди, – пояснює Ольга Похлєбаєва. – Якщо чесно, то я навіть не знала, що він гратиме у Ровеньках".

Саме після того матчу Євгенові стало зле. Якщо згодом стан футболіста стабілізували, то із встановленням діагнозу виникли серйозні проблеми. Причину різкого погіршення здоров'я не вдалося визначити дотепер. Євгенову маму переконували у тому, що втрата пам'яті стала наслідком удару в голову. Згодом список потенційних причин поповнився менінгітом, енцефалітом та вірусним герпесом. "Складалося враження, що нам ставили діагноз навмання – кому що подобалося, те й писали. Зараз вже занадто пізно. Це при тому, що усі синові аналізи в нормі. Проблема одна і вона є ключовою – це голова. Коли я тільки приїхала у лікарню, то син скаржився: "Мамо, мене дуже болить голова, я отримав сильний удар". Коли я запитала медсестру, що за препарати Жені прописали, вона відповіла: "Від пневмонії". Яка пневмонія? Я хотіла зустрітися з лікарем, однак до нас він так і не з’явився", – згадувала Ольга Василівна.

Передчуття

Мама Євгена переконує, що мала внутрішній неспокій. Того дня вона перебувала на дачі у селі під Полтавою.

"Ввечері швидко лягла спати, але потім раптово прокинулася посеред ночі. На душі було тривожно", – зізнається Ольга Василівна.

Про те, що з сином щось може трапитися, не переживала. Інша справа – онук Михайло, якого взяв до себе на кілька днів її чоловік Василь. Боялася, що дідусь міг не догледіти хлопчика.

"Я зустріла чоловіка з внуком у дворі будинку. Отже, щось могло трапитися з Євгеном. Згадала, що син щоденно дзвонив мені перед виїздом на тренування. Я метнулася до телефону – на мої дзвінки Женя не відповідав. Лише після обіду наступного дня я дізналася певні деталі – невістка Вікторія сказала тільки, що Женя захворів на пневмонію і миттєво кинула слухавку. Я почала збиратися у Київ", – розповідає Ольга Василівна.

Лікування

Коли Євгенова мама потрапила у лікарню, то побачила, що когось везуть на кушетці.

"Сина впізнала по руці. Мені здалося, що він мертвий. Я шалено закричала. Здалося, що той крик розбився об стіни лікарні. Євген припідняв голову, я кинулася до нього. Він був не схожим на себе, мав скляні очі", – каже Ольга Василівна.

Тієї ночі вони довго розмовляли, а Євген навіть розказав, що забив гол у матчі в Ровеньках.

Подальше лікування футболіста розтягнулося на усе життя. Він більше ніколи не повернеться на поле, а усі закордонні поїздки здійснюватиме виключно з метою побороти хворобу. Київське Динамо допомагало фінансово, оплачувало лікування у Німеччині, яке трохи покращило стан пацієнта. Лікар у місцевій клініці припустив – якби Похлєбаєв перебував у колективі, то, можливо, пам'ять частково поверталася б. Проте поведінка колишніх партнерів дивувала і неприємно вражала. За словами Євгенової матері ніхто з одноклубників не цікавився станом здоров'я Похлєбаєва. Відвернулася від футболіста і дружина Вікторія, яка забрала із собою сина Михайла і зникла.

Похлєбаєв у складі Динамо – другий ліворуч у нижньому ряді

Сьогодення

Ольга Василівна часто повторює: "Людина має значення, поки вона здорова. Хворі нікому не потрібні". Проте сім'я Похлєбаєвих не раз зустрічала добрих людей на своєму шляху. Раніше в Динамо працювала дівчина Вікторія, яка допомагала Євгенові з квитками на матчі киян. Тому спостерігав Євген за улюбленою командою не лише по телевізору. Він постійно переписує телепрограму і чітко знає, о котрій годині розпочнеться певний матч.

Євген завжди зустрічає гостей посмішкою. Він надзвичайно позитивний і товариський. Багато часу проводить надворі. Похлєбаєв щодня гуляє по кілька годин і долає величезні відстані. Вдома він зберігає стерильну чистоту. Книжки, м'ячі і навіть бутси – усе на своєму місці. Євгенова старанність перетворює домівку на музей.

Майбутнє

Ключова проблема у спілкуванні з Євгеном – він майже нічого не пам'ятає про свою кар'єру. Голи, передачі, яскраві моменти футбольного життя – усе це залишилося далеко у минулому. Євген пригадує кілька прізвищ, назви клубів і якісь короткотермінові речі.

Історія хвороби Похлєбаєва є таємничою і трагічною. Не менш болісні відчуття викликає усвідомлення того факту, що фізично здоровий чоловік майже половину свого життя проводить наодинці у своєму світі. На долю Євгенової матері випав ще більший тягар – протягом довжелезних 23 років вона боролася і продовжує це робити за здоров'я сина. Каже, що не вірить в повноцінне одужання, проте ніколи не перестає робити усе залежне від неї. У січні Ользі Василівні виповниться 82.

***

Кожен дзвінок і кожна зустріч з сім’єю Похлєбаєвих – чергова надія на краще. Проте реальність часто буває жорстокою і не має місця для чуда. Вона нагадує, як важливо вміти цінувати кожен день і дарувати любов та підтримку тим, хто нас оточує.