Уродженець Росії значну частину кар’єри провів в Україні, де захищав ворота "Металіста", "Десни" і тернопільської "Ниви". Також він ставав чемпіоном Росії, отримував звання найкращого воротаря сусідньої країни і виступав у Лізі чемпіонів – повідомляє Збірна 24.

– Народився 6 листопада 1964 року у Вольску (Саратовська область, Росія).

– Дебютував за збірну – 15 березня 1994 року в матчі проти Ізраїлю (0:1).

– Провів 7 матчів, пропустив 11 голів.

Шлях у ворота

"Скільки себе пам’ятаю, стільки граю у воротах", – згадує Дмитро Альбертович. Парадоксально, проте він ніколи не хотів ставати нападником. Тим більше, старші хлопці завжди відправляли малого "на браму", щоб не заважав. "Забивати м’ячі – це не моє", – каже Тяпушкін.

Читайте також Воротарем став через зайву вагу: ексклюзив з чемпіоном світу, якого прагне отримати "Шахтар"

Служба у морфлоті

Спогади про армію у Дмитра Альбертовича особливі. Це не була традиційна радянська армія. "Я служив у морфлоті. Не побажаю нікому такого. Не знаю, яка обстановка в нинішній армії, але тоді було дуже непросто. Справжня школа життя, школа виживання", – розповідає Тяпушкін. Однак це все загартувало хлопця і він вважає, що цей вишкіл сильно допоміг йому у майбутньому, зокрема, у спорті.

Перші кроки в Україні

Талановитий кіпер приїхав в Україну у 1988-му, втім так і не дебютував за основу "Металіста" через шалену конкуренцію. "Я розумів, що за спиною у старших колег Кутєпова та Сивухи, а також молодого Помазуна я не зможу отримувати ігрової практики. Тому протирати штани на лавці не хотів, і поїхав у Чернігів. Саме там я зрозумів, що таке футбол", – зізнається Тяпушкін.

Буряк

Один з головних тренерів у житті нашого героя – Леонід Буряк, з яким він зустрівся у Тернополі. "На Буряка ми дивилися, як на щось неймовірне, неземне. Відкривали рот і слухали. Леонід Йосипович зумів згуртувати команду, яка показувала чудові результати. У своєму розпоряд­женні він не мав дуже досвідчених футболістів, але йому вдалося нас об’єднати у хороший колектив. Буряк запалив хлопців своїм бажанням. На виїзді ми грали досить непогано, а вдома про поразку навіть мова не йшла. "Нива" показувала результати, а гравці були на виду у солідних клубів. Сергій Леженцев поїхав до Києва в "Динамо", я і Владислав Тернавський поповнили склад "Спартака", – згадує Дмитро Альбертович.

Тернопіль

Уродженець Саратовської області став своїм у Тернополі ментально і у футбольному плані. Відтоді минуло багато років, однак Тяпушкін пригадує тернопільський етап кар'єри з теплом. Усіх гравців "Ниви" обожнювали тоді у Тернополі, проте Тяпушкін був чи не найбільшим народним улюбленцем. "Навіть якщо ми програвали, тернопільські вболівальники все одно заповнювали трибуни та підтримували нас у наступному матчі. Це відданість і віра в команду. Такі речі стимулюють", – відзначає екс-голкіпер.

Громадянство

Саме з "Ниви" Тяпушкіна запросили у національну збірну України. Проте для цього необхідно було владнати кілька дипломатичних моментів. "Процес отримання українського громадянства виглядав доволі прос­то – мені поставили печатку в паспорті. Отримував запрошення на збори, їздив до Києва, грав у товариських, а потім і в офіційних матчах. Згодом, уже гравцем "Спартака", приїжджав на ігри української збірної. У Росії про моє існування знали, але викликати до збірної ніхто й не збирався. В Україні я отримав неоціненний досвід виступів на євроарені. Я дуже вдячний Україні за довіру і таку можливість. Скажу чесно, віддав за неї всі свої сили й уміння. Зрада? Ніколи про це не думав", – однозначно відповідає Дмитро Альбертович.

Українська мова

Легіонер приїжджає в Україну, йому дають паспорт, він спроможний вивчити кілька базових слів у кращому випадку. Російська? Українська? Яка різниця? Погодьтеся, типова картина. Але не у випадку Тяпушкіна. "У нас із українською мовою прекрасні взаємини. Знав, розумів, спілкувався. Жити в Тернополі й не знати мови – нереально! Команда в нас була українською – більшість хлопців із Західної України. Я приїжджав із Москви, сідав у таксі й розмовляв українською. Якщо ти потрапив у колектив, який спілкується однією мовою, нікуди не дінешся. Старожили казали мені: "Давай, спілкуйся по-нашому". У певний момент я й сам не зрозумів, яким чином почав говорити і думати українською. Мова сама прийшла до мене", – зізнається Дмитро Альбертович.

Збірна

У синьо-жовтих барвах Тяпушкін виступав протягом року – з березня 1994 року по березень 1995-го. Згодом Олександр Шовковський згадував, що дебютував у головній команді країни якраз через травму Тяпушкіна. Проте ворота збірної України у першому офіційному поєдинку захищав саме кіпер "Спартака". У відборі на Чемпіонат Європи команда Олега Базилевича стартувала невдало – з поразки Литві 0:2. "Головна причина такого ганебного результату – стан, у якому перебувало наше футбольне господарство. Ми дуже хотіли перемогти, вилазили зі шкіри, щоб виконати поставлене завдання, але команда тоді була розібраною і недостатньо зіграною", – каже Дмитро Альбертович.

Дебют Шевченка

Свій перший матч у національній збірній Андрій Шевченко провів у березні 1995-го проти Хорватії (0:4). "Якщо не помиляюся, Андрій тоді грав правого хава, а позаду нього в захисті розмістився Олег Лужний. Чесно кажучи, не розумію, чому так усе сталося. Насправді, хорвати були надзвичайно потужними. Навіть попри те, що пенальті в мої ворота був наслідком провокації. Ми просто потрапили під каток. Ця гра дуже добре закарбувалася мені в пам’яті, пам’ятаю кожен гол. Я мав зіграти краще. Усе ж таки чотири м’ячі пропустив", – пригадує голкіпер.

Найбільш пам'ятна гра

Тяпушкін майже без роздумів відзначає поєдинок з італійцями, де виблискували Мальдіні, Раванеллі, Конте та Дзола. Для 30-річного воротаря та гра стала останньою у складі збірної України. "На початку поєдинку ми мали два хороші моменти, але не реалізували їх. Коли Дзола опинився перед моїми воротами, я прорахував усе. Принаймні, так мені тоді здавалося. Йому треба було бити тільки в той кут, де я перебував. Його постріл був неймовірним! Зверніть увагу: ми поступилися литовцям та італійцям із однаковим рахунком із інтервалом у півроку. Але малюнок нашої гри і те, як ми діяли на полі, суттєво відрізнялися. Україна взірця вересня 1994-го та Україна, яка вийшла на поле в березні 1995-го проти італійців, це дві абсолютно різні команди", – вважає Тяпушкін.

Авторитет

Один з молодших партнерів Тяпушкіна розповідав, як під час матчу за московське "Динамо" голкіпер щось йому гукнув. Молодий і гарячий хлопець миттєво порадив замовкнути старшому колезі. Після гри у роздягальні Тяпушкін підійшов до одноклубника і приставив до обличчя кулак. "Таких випадків у моїй кар’єрі вистачало. Коли молодий футболіст потрапляє в основний склад, то він забуває, що його оточують старші партнери, які можуть щось корисне підказати. Саме підказати, а не принизити чи образити. Це ділова робоча розмова. Деякі хлопці не сприймають такі підказки. Але, на щастя, все завжди завершувалося мирно", – каже Дмитро Альбертович.

Фахівець з пенальті

Перший гол у якості воротаря збірної Тяпушкін пропустив з пенальті. Зате у відбірковому матчі проти Словенії кіпер парирував удар і зберіг нічийний результат на "Республіканському" – 0:0. Тяпушкін зізнається, що не відпрацьовував одинадцятиметрові. "На тренуваннях хлопці просто підходили й просили потренуватися в пробитті пенальті. Я не особливо любив це робити. А ось у грі в мене був кардинально інший настрій. Намагався перехитрити гравця, що пробиває. Пильно дивився, вивчав, аналізував, у який кут битиме", – ділиться секретами воротар.

Наші дні

Нині Дмитро Альбертович живе у Росії і завжди радіє дзвінкам з України. Характерно те, що непогано пам'ятає українські слова і частенько їх використовує. Як зізнається сам – Україна для нього завжди буде особливим місцем. Зараз Тяпушкін працює тренером воротарів у підмосковному клубі "Олімп-Долгопрудний" і передає свої знання молодшому поколінню. Каже, що часто розповідає підопічним історії зі своєї кар'єри. Кар'єри, основна частина якої пройшла на нашій землі.