У його послужному списку лише один матч у складі національної збірної України. – пише Збірна24. – Також Валентину Москвіну належить цікаве досягнення – він забив останній гол Дніпра у Вищій лізі радянського чемпіонату. А ще у кар’єрі Москвіна був фінал Кубка України, срібні та бронзові нагороди Вищої ліги і виступи за харизматичний Дніпро Кучеревського і Штанге. Не менш захопливо виглядає початок футбольного шляху Валентина Артуровича: щасливий випадок на пляжі, незвична освіта як для футболіста і серйозні труднощі на самому старті.

Читайте також "Забуті імена". Забивав Барселоні, виграв 6 чемпіонств з Динамо, переживає життєву кризу

– Народився 8 січня 1968 року в Івано-Франківську.

– Дебютував за збірну – 28 жовтня 1992 року в матчі проти Білорусі (1:1).

– Зіграв 1 матч за збірну України.

– Працює дитячим тренером у СДЮШОР "Прикарпаття".

Зустріч на пляжі

Хтозна, як би склалося життя Валентина Москвіна, якби не подарунок долі. Молодий івано-франківський дитячий тренер Юрій Шайкін тільки-но закінчив інститут і мандрував по місту в пошуках перспективних футболістів.

"Москвіна я помітив на івано-франківському пляжі, поруч з нашим озером. Дивлюся, хлопчик набиває м’яч так вправно, але тільки правою ногою. Йому на той момент років 8 було. Підійшов до нього, кажу: "Спробуй набивати двома ногами". Запросив його на стадіон, він прийшов і так все розпочалося", – згадував Юрій Семенович.

Мине багато років і Москвін вважатиметься одним з найкращих вихованців Шайкіна. Проте вже на початковому етапі з’являться серйозні труднощі. "На медогляді у Валика виявили проблеми із серцем. Я на свій страх і ризик взявся за нього. Намучився добряче. На щастя, Валентин переріс усе це. Батьки також пішли мені на зустріч, а їхній син став відомим футболістом", – розповідав перший тренер Москвіна.

Валентин з мамою

Футболіст, який перевершив філолога

За словами Валентина Артуровича, майже усе своє дитинство він провів у дворі. До того ж поруч з його будинком був розташований стадіон "Рух". "Я постійно "пропадав" на стадіоні, мене всі старші футболісти знали", – розповідав Москвін. Батько Валентина народився у Тбілісі і був військовим, мама родом з Улан-Уде, викладала англійську мову. Не дивно, що перша освіта майбутнього футболіста збірної України – факультет іноземних мов. Звичайно, згодом професійний спорт витіснив науку, однак Валентин Артурович зізнається, що навіть зараз англійська у нього на рівні. Отримані знання він потім використовував на зборах і під час виступів за кордоном.

Варто відзначити, що мама уважно слідкувала за навчанням сина. Це дало результат – школу він закінчив із двома "четвірками" і йшов на медаль. "Вважаю, що футболіст повинен не лише у футбол грати. Він має бути всебічно розвинутою людиною. Постійно треба вдосконалюватися. І на футбольному полі, і у житті", – вважає Валентин Артурович.

Опіка у Дніпрі

Москвін вирізнявся з-поміж однолітків у ранньому віці – вже у 14 років хлопець отримав запрошення у збірну від Олександра Чубарова, відомого адміністратора Динамо. Незабаром Валентин потрапив у команду до Анатолія Бишовця. "Кожного тренера варто оцінювати за показником прогресу. Можу запевнити – при ньому після зборів завжди відчував позитивні зрушення. Я розумів, що чогось навчився, додав. Бишовець був дуже цікавим у спілкуванні. Тренер розповідав не лише про спорт. Кажуть, що для розвитку потрібно розмовляти з розумнішими. Так було і з Анатолієм Федоровичем. Кожен розбір гри був пізнавальним. Він мені дуже багато дав. Не кожен може виграти Олімпіаду. Бишовець зміг", – каже Валентин Артурович.

Незважаючи на ранні виклики до збірної, Москвін вважає, що в Івано-Франківську його перетримали. У 17 років хлопця запрошували у київське та московське Динамо, а також у Дніпро. Валентин навіть заяву на перехід у столицю України написав – не склалося. Зате варіант з переїздом у Дніпропетровськ виявився реальним. Завдяки квоті для молодих футболістів новачок отримував свої шанси і отримав нагоду протистояти дорослим дядькам. "Я ж раніше їх тільки по телевізору бачив. А тут приїжджаєш і за одним столом сидиш чи разом тренуєшся. До мене чудово ставилися у Дніпрі, оберігали. Знали, що підростає зірочка. Старші підходили і попереджали: "Малий, якщо хтось образить – кажи нам", – розповідав Москвін.

Дніпро у Ватикані (1989 рік), Москвін – третій праворуч у нижньому ряді

Пам’ятний дебют і перші проблеми

У Вищій союзній лізі Валентин дебютував у 20-річному віці. В останньому турі Дніпро приймав мінське Динамо і переміг 4:3.Москвін каже, що того дня не реалізував три моменти і згадує про них дотепер. "Стадіон забитий, у складі мінчан три віце-чемпіони Європи: Зигмантович, Алєйніков і Гоцманов. Нашому воротарю Тютєреву 17 років, Жені Похлєбаєву – 16. Але ми гру видали! Програли би 0:7 – ніхто слова не сказав би. Але ми розуміли – традиції, спадок великої команди. Всі були шоковані – вболівальники довго нам аплодували. Той матч зі мною на все життя", – ділиться спогадами футболіст.

Читайте також "Забуті імена". Трагічна історія футболіста збірної України, який згаснув у 25

У наступних сезонах Москвін все ще залишався гравцем дублюючого складу і виграв золото першості разом із Медіним, Полуніним, Дірявкою, Саськом та Похлєбаєвим. Також Валентин отримав досвід виступів у Кубку чемпіонів та Кубку УЄФА. А ще у 1990-му зіграв на "Сантьяго Бернабеу" у спарингу Дніпра з Реалом. Хоча той рік складно назвати вдалим для Москвіна.

"Пройшов збори, набрав хорошу форму і відчув – цей рік буде моїм. Але перед самим початком чемпіонату отримав тріщину плеснової кістки. Довго лікувався, потім тривалий час набирав форму. Почалися конфлікти з Кучеревським. Непорозуміння виключно робочі. Були зауваження – я не так відреагував", – зізнавався Москвін.

Історичний, але безцінний гол

Москвін двічі відзначився у Вищій лізі СРСР і зробив це в останньому сезоні. Спочатку постраждав Металіст. "У харків’ян була міцна команда, та принциповості у нашому протистоянні не існувало. Більше нервів ми тратили на дербі із Запоріжжям. У Харкові на нас розізлилися після того, як ми програли в останньому турі Пахтакору 1:3, з яким Металіст боровся за збереження прописки. Подумали, що ми навмисне. Я забив Пахтакору, втім це нам не допомогло. Металіст обіграв ЦСКА і розраховував на те, що ми не програємо команді з Ташкенту. Нас просили про допомогу, але склалося все інакше. Я був молодим, про всі розклади не знаю", – згадував Москвін. До речі, той гол Москвіна у ворота Пахтакора став останнім для Дніпра у Вищій лізі.

Прикарпаття – мрія, Дніпро – душа

Фактично в житті Валентина Артуровича було дві улюблені команди. Виступи у рідному Прикарпатті – дитяча мрія Москвіна. Дніпро – це команда, у якій він почувався щасливим. Пропозицій змінити прописку вистачало. Футболіста кликали у чемпіонат Росії і пропонували шалені гроші. "До нас під’їжджали, запрошували… Та я дуже прив’язуюся до місця, тому Дніпро не міг на щось інше змінити", – пояснює Валентин.

Він залишився в суттєво омолодженій команді Миколи Павлова на початку 90-их. "Микола Петрович – не лише класний фахівець, а й потужний мотиватор. Тренер умів зачепити струну в душі і переконати, що ти можеш зробити певну річ. І колектив підібрався хороший – голодний до перемог, амбіційний. Старші поїхали, а молодь хотіла довести свої вміння. Кожне тренування, як свято. У вільний час, у вихідний день приїжджали на базу. Не команда, а сім’я! А ще Павлов вмів тримати слово – ніхто не сумнівався у його правдивості", – згадував Москвін.

Збірна з логотипом Інтера

У 1992-му Валентин дебютує за збірну України. "Синьо-жовті" проводили свій четвертий матч в історії – протистояли білорусам у Мінську (для наших сусідів то був прем’єрний історичний поєдинок).

"Виклик я сприйняв нормально, адже розумів, що грав у провідній команді України. Безумовно, відчував піднесення, було приємно", – казав Москвін. Один з головних спогадів футболіста про той час – особливе екіпірування, яке отримали збірники. "На грудях красувалася емблема міланського Інтера. Це красномовний факт, який багато пояснює. Нам пощастило, що Михайличенко з Кузнєцовим з Рейнджерса приїхали – рівень показували. Українцям вдалося зрівняти рахунок наприкінці зустрічі".

Дніпро Бернда Штанге, Москвін – перший ліворуч у верхньому ряді

Довіра Штанге

У 1993-му Москвін став гравцем Хапоеля з ізраїльської Кфар-Саби. "Павлов покликав і сказав: "Не вагайся – на рік поїдь і зароби трохи". По-перше, я отримав хороший досвід. Дізнався, як себе легіонер почуває, нову країну побачив. Один негатив – багато вільного часу. Познайомився з іншим підходом – треба самостійно себе в тонусі тримати. Для наших гравців на той час такі речі були незвичними", – казав Валентин Артурович. Ще більше здивування у Москвіна було після повернення додому – у Дніпрі працював німець Бернд Штанге. "Він нам свободу дав. Та до неї не всі були готові. Молодь зараз трохи інша, а тоді нам потрібен був батіг. Штанге відмежовував роботу і особисті речі. В Дніпрі ми отримали європейське спілкування", – казав Москвін.

Разом з німецьким тренером дніпряни пробилися до фіналу Кубка України, де у серії пенальті програли Шахтарю.

"Справа дійшла до сьомих ударів. Борис Фінкель свій удар не реалізував. Я потім сильно шкодував – треба було взяти м’яч і йти пробивати. Відповідальність так тиснула на мене! Підводити не хотів нікого. Якби я ще зі старту вийшов, а я ж на заміну з’явився… Фінкель не мав бити. Один з тренерів Олександр Лисенко кричав мені: "Йди пробивати! "

А я вже навіть бутси зняв. Ніхто не думав, що до сьомого удару дійде", – з гіркотою пригадує Валентин Артурович, який жодного разу у своїй кар’єрі не виконав пенальті. – "Фобія? Це не зовсім так. Кажуть, що пенальті – це лотерея. Я так не вважаю. Пенальті це такий же технічний елемент, як удар по воротах чи коротка передача. Таке треба тренувати. Ну тиснуло на мене це! Навіть, коли за дубль на бомбардира йшов, все одно не збільшував показники через удари з позначки".

***

Москвін попрощався з великим футболом дуже рано – у 29. Тренуватися ставало дедалі важче через артроз. Кожен матч ставав можливим тільки завдяки уколам. Задоволення від футболу змінилося на суцільне страждання. У Валентина Артуровича є свої пояснення. "Всі проблеми людини пов’язані з нею самою. У молодості складається враження, що тебе хтось пресує. А сядеш спокійно, проаналізуєш і бачиш – там недопрацював, там порушив режим, там не належним чином виконав роботу. Всім своїм підопічним кажу – в першу чергу шукайте помилки в собі. Вам в житті буде набагато легше".