Не вагався і знав, що хочу грати за Україну, – особливий легіонер збірної, який відмовив Росії
22 березня свій день народження святкує Олег Кузнецов, який вигравав срібні медалі Чемпіонату Європи і вважався провідним захисником Динамо Валерія Лобановського у 80-их. Крім того, на рахунку легенди є три матчі за збірну України.
Джерело: 24 канал
"У збірній України я дебютував доволі пізно, незадовго до свого 30-річчя, – каже в інтерв'ю Збірна24 Олег Кузнецов. – У 1992-му році відбувся Чемпіонат Європи, участь у якому брала збірна СНД. У її складі виступало кілька українців, у тому числі, і я з Олексієм Михайличенком".
Читайте також Шевченко довикликав у збірну новачка на фоні великих кадрових втрат
На той час обидва представляли шотландський Рейнджерс, разом з яким виграли усі можливі локальні трофеї. Кузнецов не приховує – в історії зі збірною все могло скластися інакше: "Нам справді наполегливо рекомендували прийняти пропозицію збірної Росії. Кілька хлопців (Канчельскіс, Онопко, Юран) на цей варіант пристали, та ми з Олексієм категорично відмовилися.
Для мене навіть таке питання не виникало і думок не було. Я не сумнівався і не вагався, адже знав, що хочу грати лише за Україну, за свою Батьківщину. Я народився в Україні, провів там майже все своє життя. Там мешкала моя сім'я. За кого я ще міг виступати?
Четвертий матч в історії "синьо-жовтих" відбувся у Мінську проти білорусів, і став дебютним для Олега та Олексія (Михайличенко, до речі, вивів партнерів на двобій з капітанською пов'язкою). "У жовтні 1992-го у Глазго прийшов факс – мене та Михайличенка запрошували на товариський матч проти збірної Білорусі. За день чи за два ми прибули у табір збірної. Далі вилетіли у Мінськ, після чого ми повернулися у розташування клубу. Зіграли 1:1, познайомилися з усіма, побачилися зі знайомими хлопцями, було приємно. Зрозуміло, що особливих завдань перед нами не ставили, наша національна команда якраз переживала процес становлення", – згадує Олег Володимирович.
Виклик у збірну за словами Кузнецова не став проблемою для українців у Глазго.
Нас відпустили без жодних розмов. Для Рейнджерса це було престижно, ніяких перешкод нам не чинили, навпаки позитивно ставилися до такого. До того ж шотландський чемпіонат не вважався надзвичайно популярним. Ми також із задоволенням приїхали.
Через два роки захисник провів свій наступний поєдинок у синьо-жовтих барвах. До Києва приїхала збірна Словенії у рамках відбору на ЧЄ-1996. "То був зовсім інший настрій, адже ми проводили другий офіційний матч в історії збірної. Зіграли внічию 0:0, хоча могли програвати. Деталі я вже не пригадую – усе, що пам'ятаю це те, що, мабуть, я припустився помилки", – каже футболіст.
До теми "Забуті імена". Синьо-жовтий росіянин: вчив мову, був кумиром у Тернополі, вражав харизмою
У другому таймі вся оборона українців справді провалилася і Дмитру Тяпушкіну довелося збивати у штрафному майданчику Сашо Удовіча. Однак вже за мить наш кіпер виправив спільну помилку і парирував пенальті від постраждалого Удовіча.
А через місяць українці нарешті перемогли у відборі і розгромили у Києві Естонію 3:0. Якщо для Кузнецова ця гра виявилася останньою у складі збірної, то воротар Олександр Шовковський провів того вечора свій прем'єрний поєдинок за головну команду країни.
"У збірній завжди був хороший колектив. Можливо, побутові умови чи якість форми суттєво поступалися тим, які, наприклад, були у Шотландії, втім командний дух усе це нівелював. Я завжди приїжджав у збірну України із задоволенням", – пригадує Олег Володимирович. Він, до речі, став першим футболістом серед збірників, який представляв у головній команді країни два іноземні клуби. У 1994-му він перебрався з Рейнджерса в ізраїльський Маккабі з Хайфи і саме у якості футболіста цього клубу вирушив у збірну на матчі відбору.